Зустріч з відомим українським аналітиком, політичним експертом, письменником та поп-виконавцем Ігорем Мізрахом

КОРЕСПОНДЕНТ – Доброго дня, Ігоре Аркадійовичу. І, звісно, дякую, що ви так несподівано легко погодилися зустрітися з нами і відразу знайшли час для розмови.

ІГОР МІЗРАХ – Я вам скажу більше. Якби ви мені не подзвонили, я б сам шукав нагоди зустрітися з вами чи з кимось із ваших колег. Бувають моменти, коли потрібно висловитися, а кращої трибуни, ніж інтерв’ю, мабуть, не існує.

К – Вважайте, що ви нас заінтригували.

ІМ – Вже незабаром рік, як я не інтригую. Кажу як є, і, якщо чесно, мені це дуже подобається.

К – І все ж, що трапилося? Про що вона, ваша потреба висловитись? Це щось особисте?

ІМ – І особисте, і водночас найбільш спільне. Під час війни багато що стає особистим. Справа в тому, що над країною повисла атмосфера тривожної невизначеності, і це не щось випадкове та унікальне, а певний період, передбачений військовою психологічною наукою. Я дещо про це знаю, тому хочу, вби моїм співвітчизникам, усім українцям, було легше подолати його. Тривога та апатія — це не найкращий стан душі навіть для людини, не кажучи вже про Націю.

К – Ви на подив точно вловили те, що дійсно витає в повітрі вже майже місяць. Гониш від себе цей настрій, а він все не йде.

ІМ – Настрій треба не гнати, а осмислено працювати з ним. Насправді все просто. Характер війни постійно змінюється, і психіка людей не встигає прилаштовуватись. Тут доречною є спортивна аналогія. Першого місяця війни ми були схожі на команду-новачка, яка вперше потрапила на чемпіонат світу. Думка одна – показати, на що ми здатні, боротися сміливо та щосили. Одна перемога, друга! А потім слідує вихід у наступний етап, новий суперник, інший характер боротьби, наради суддів, жеребкування… Так само і з нашою війною – спочатку були перші емоційні успіхи, потім – звільнення територій, міцніша віра в себе і свою армію, і раптом – стоп , машина! Під Бахмутом криваве протистояння без просування, союзники начебто дають нам зброю, але незрозуміло, через тиждень чи через рік, і яке саме. Характер інформації також робить свою справу. Ми ж діти свободи, у нас навіть воєнної цензури немає. Міністерство Оборони звинуватили у крадіжці та корупції, герой фронту Маркус скаржиться, що на передовій не вистачає людей та боєприпасів, журналісти чесно розповідають про кожну галявину, яку залишили ЗСУ. А росіяни зі свого боку все голосніше лякають нас півмільйонною мобілізацією та ядерною бомбою. І говорять то про негайне перемир’я, то про взяття Києва за всяку ціну. У слабшого народу ця мішанина викликала б панічні настрої. Але українці не вміють панікувати, тому їх охоплює стан, який ми вже згадували, суміш тривоги та дивної апатії.

Стаття по темі:  Буріння свердловин в місті Сміла

К – І що ж робити, Ігоре Аркадійовичу?

ІМ- По-перше, не чекати негайних великих битв та перемог. Продовжуючи спортивну аналогію, перший тайм за нами, а в другому характер гри змінився. Нам все одно доведеться перемагати, але вже інакше, технічно та планомірно. Україна – молода держава, ми багато що робимо вперше і робимо так, що світ дивується! Війна не виняток, тим більше така, з величезним російським чудовиськом. Ми красені та герої! Ми надія та гордість світу! Ми впевнено виграли перший рік війни та щодня міцнішаємо! Це привід для гордості та натхнення, а не для депресивної тривоги.

К – Але це все ж таки чиста психологія. А як вона поєднується із об’єктивною реальністю?

ІМ – З об’єктивною реальністю у нас якраз усе гаразд. Наша армія виникла і зміцніла у боях, наші генерали приймаають мудрі рішення, а солдати воюють відважно та завзято. Весь цивілізований світ за нас – шле нам зброю та гроші, готує наших танкістів та пілотів, душить росіян санкціями. У нас сьогодні проблема не з реальним станом речей, а саме зі станом душі, тому потрібно постійно нагадувати собі, що ми впевнено перемагаємо і не нагнітати тривожні настрої.

К – Готуючись до розмови з вами, ми збиралися обговорювати приблизно ту саму тему, про яку зайшла мова. Але, чесно кажучи, очікували радше сухого експертного аналізу та прогнозу.

ІМ – Війна не піддається аналізу, а прогнозу тим більше. На початку конфлікту росіяни давали нам три дні, а Європа близько місяця, і що з того? Той, хто каже, що війна це арифметика, лукавить або помиляється. Найкращі військові коментатори дають оцінку того, що вже сталося, і визначають сильні та слабкі позиції сторін. Але ніхто з них при цьому не зображує Кассандру, не наважується визначати переможця та передбачати долю протистояння. Окрім пропагандистів, звісно, але це вже інша історія…

Стаття по темі:  Беларусь вводит безвизовый режим с Польшей

 К – Тобто, на війні можливо все?

ІМ. – Звісно! Все можливо навіть у боксі, футболі, бізнесі, науці, мистецтві! Що ж говорити про війну, найнепередбачуваніший процес на світі? Уся історія людства вчить нас цьому.

 К – Пробачте, але часом здається, що ви говорите про війну майже із захопленням, Ігоре Аркадійовичу.

ІМ – Ні, це не так. Я б говорив про війну із захопленням, якби на ній щодня не гинули наші солдати, найкращі люди країни, її герої, її майбутнє. Книга фронтової мужності пишеться кров’ю, які тут можуть бути захоплення?

К – Ви так добре відчуваєте війну тому, що у березні брали до рук зброю?

ЇМ – Не знаю. І завдяки цьому теж, мабуть. Мій особистий бойовий досвід був коротким, але щоб зрозуміти суть війни, не обов’язково в неї вростати. Війна штука проста і груба, достатньо її відчути, вдихнути, доторкнутися до неї.

К – Давайте повернемося до ваших психологічних рекомендацій.

ЇМ – Давайте. Щоб не жити тривожним очікуванням «великого російського наступу», достатньо уявити, що було б, якби не допомога Європи та США. Ми все одно не здалися б. У русню стріляли б із кожного вікна, кожного автомобіля, кожної лісопосадки. Ворог пішов би, але пішов, вбивши половину нашого народу і зруйнувавши країну вщент. А сьогодні, озброєні цивілізованим світом, ми боремося на рівних зі світовим опудалом, ведемо впевнену позиційну війну та накопичуємо сили для наступу. І робити це треба бадьоро та впевнено, а не в пригніченому стані.

К – Мушу зауважити, у своїй книзі «Хроніка зимного березня» ваш настрій звучить зовсім інакше.

ІМ – А чого б ви хотіли? Вона писалася, коли бої з російськими ДРГ йшли між станціями київського метро, і від близькості смерті навіть кава набувала особливого смаку. Я, як і всі, залежу від мінливих обставин, погроз та передчуттів. Саме тому я із повним правом закликаю українців: – Не завмирайте, зчепивши душі, наче зуби! Нам уже вдалося головне, ми не впали від перших атак та ракетних обстрілів, ми вистояли. Тепер важливо доводити справу до кінця, до перемоги. Крики про «великий прорив» до річниці війни, ядерні погрози, путінське «ми ще не починали» – все це російські фокуси, дешева пропаганда, якою вони хочуть налякати нас і обдурити своє безправне населення. Буде ще багато всякого, я відчуваю, але перелом вже стався, і камінь нашої перемоги котиться, так би мовити, з гори.

Стаття по темі:  Глава МЗС Німеччини: санкції з Росії не знімемо, навіть якщо будуть протести

К – Ви, я так розумію, продовжуєте залишатися в Києві з сім’єю та маленькими дітьми.

ІМ – Із сім’єю, з маленькими дітьми, з дорослими дітьми, з собаками, шиншилами, золотими рибками, аналітичними статтями, рукописами книг і нарисами нових проектів… Я не збираюся кидати своє життя і, якщо буде потрібно, захищатиму його.

К – Припускаєте, що знову доведеться стріляти?

ІМ – Припускаю. Київ знаходиться за якихось сто п’ятдесят кілометрів від білоруського кордону і продовжує залишатися головною метою загарбників. Але ми розбили ворога рік тому, розіб’ємо й зараз. Тільки впевненіше і вже назавжди. Росіяни, до речі, дуже добре це розуміють, тому їхні політики та пропагандисти звучать все більш істерично.

К – Пропоную вам закінчити інтерв’ю короткими виразними словами.

ІМ – Більше життя, брати та сестри! Радійте, ми перемагаємо! Все буде Україна!

Автор: ukr-presinua
Share

You may also like...